 |
| Хор і драмгурток гілецької школи. 1917-1918 р. Фото Коровника П. І. |
— Призначити його в Чорнухинську школу не можу тому, що там усі школи учителями вже укомплектовані, а в школу села Гільці - будь ласка. В ній я попечителем.
І до мене:
— Школа нова, двокомплектна. Завідує школою дочка місцевого священика, а ви будете другим учителем. Та це недалеко і від Чорнух (до лікаря). Правда, і Гільцям потрібен диригент хору.
І знову до мене:
— Згодні на мою пропозицію?
— Згоден!
Так за півгодини я був призначений учителем Гільцівської земської початкової школи.
А того, що князь Кочубей був попечителем ції школи, я аж ніяк не боявся! Село Гільці я добре знав, бо був там ще в дитинстві не раз. Завідуючої школи, попівни, теж не боявся. Зрозумів, чому князь Кочубей був попечителем цієї школи: його хутір-економія була за три версти від села Гільці. При призначенні князь попередив, що початок занять у школі буде тільки з 1-го жовтня, коли там все буде готове. Квартира моя в школі, там і опалення, і освітлення. А про зарплату сказав, що я буду її одержувати з 15 серпня, як і всі нові учителі повіту. Я щиро подякував ветлікарю і, звичайно, обіцяв йому, що з чорнухинських гуртків я не вийду і буду працювати по можливості.
Через два-три дні, вже з Чорнух, я поїхав у Гільці, познайомився з завідуючою школи і з самою школою. В'їхавши в село, побачив на вигоні нову школу. До того в Гільцях була ще стара, церковно-приходська школа. Зайшов до попа, де познайомився зі своєю завідуючою. Показав їй своє призначення із земської управи Завідуюча була старою дівою і років на 20 старша за мене. З нею ми пішли до школи, де вона показала мою квартиру з двох кімнат і кухні. Навколо нової цегляної школи огорожі ще не було. І площа під її садибу була відведена у 3/4 десятини чудової вигонної цілинної землі! І затріпотіло у мене агрономічне серце! От де можна і план під садок розробити і посадити на зиму щепи. Але в першу чергу потрібна огорожа. І тут я згадав і зрадів, що попечителем школи є князь Кочубей! Ледве не закричав УРА! Повернувшись додому, жив у батька, в Чорнухах, а душа моя вже працювала, яку садівника!
Перед цим я з дідом-сторожем сажнем обміряв довжину і ширину садиби, визначив місця під квітники навколо класів, школи і квартир учителів. З цими математичними даними я і засів дома за план посадки саду і квітників. Готовальня у мене була, туш була, та ще й китайська, а ватманського паперу не знайшов. Ледве не заплакав! Учитель! Та виручив знову ветлікар. Пін добув мені гарного паперу для малювання. Я укріпився духом і засів за план. Через п'ять днів копіткої роботи план був готовий! Але план був хитрий і розмальований так, щоб бив у око...
Діждавшись неділі, я сів на батькового коня і верхи, без сідла поїхав в економію князя Кочубея, розраховуючи, що у неділю він буде дома. І не помилився. Я попрохав сказати, що приїхав учитель з Гілець і просив прийняти. І зараз не вірю, що мене тоді вислухав завідуючий відділом народної освіти повітової земської управи сам князь Кочубей!
Мене покликали. Я ввійшов до кімнати. В руці у мене - паперовий білий рулон з планом. Князь Кочубей сидить з якимось старшим за себе паном. Я, звичайно, привітався. Кочубей питає:
— Ви з Гілець?
— Ні! Я приїхав з Чорнух.
— Що ви хотіли мені сказати?
Я недовго думаючи розгортаю свій план і кладу на стіл перед Кочубеєм. Він дивиться на план (а він-таки добре був накреслений! У школі я з креслення планів завжди мав оцінку не менше “4”, “5”), потім на мене, знову на план і знову на мене. Засміявся собі в вуса і питає:
— Ви гілецький учитель?
Бачу, що пізнав. Підтверджую.
— А що це за план? - питає.
— Дозвольте розповісти точніше. Я був у Гільцях, у призначеній школі. Школа чудова. Хочу в садибі школи посадити в цю осінь фруктовий сад, а навесні навколо школи - квітники. Тільки навкруг школи немає огорожі.
Він став пильніше розглядати план, читаючи, певно, і його експлікацію. Показав план і тому панкові, що сидів з ним. Потім до панка:
— Оце, бачите, новий вчитель, призначений у вашу школу земством.
Тепер тільки я став здогадуватися, що цей підстаркуватий панок,
мабуть, був гілецький пан Славотинський, шо мав у Гільцях свою садибу, а за селом і землі свої, хоч і небагато, а таки ще мав. Цього пана я майже і не бачив, але знав, що такий існує в Гільцях. Кочубей:
— Так от, це план школи і план фруктового саду та квітників навколо школи.
Розмова уся нами ведеться російською мовою. Кочубей:
– Тепер я розумію, що ви хочете. Як ваше ім'я і по-батькові?
Я відповів.
Кочубей:
— Так от що. Сергію Васильовичу. План цей я залишаю у себе. Потім поверну вам. А поки що обіцяю вам, за планом бачу, треба 80 фруктових щеп дворічок. Обіцяю добути. Старості с. Гільці накажу негайно приступити до встановлення стовпів під паркан навколо школи та іншого. Працюйте й далі, підштовхуйте старосту, щоб не “спав". Ще раз кажу, у всьому вами задуманому я допоможу! Коли ви переїдете до школи жити?
— Найпізніше через два дні!
І пани мої розсміялися! Кочубей:
— Ну, і я ж найбільше, як через два дні, візьмусь до роботи, допомагатиму школі.
І князь, і пан простигли мужикові руку для чоломкання при розставанні.
У школу жити я переїхав з Чорнух справді через два дні. На другий день по моєму приїзді до школи завітав пан староста. З ніш ми домовились, де будемо складати стовпи для огорожі й інші матеріали, щоб не “розтяглії його", як говорив староста. Ще через 5-7 днів староста одержав із земства наказ: вислати до Лохвиці 10 підвід за будматеріалами. Такими швидкими темпами діло не йшло, а прямо бігло! Наближалось і перше жовтня — день початку навчання. За вересень ми з колегою ще раз перевірили списки учнів і підготуватись до навчання діток.
Уроки розпочали точно першого жовтня, і закипіла робота. До 15 жовтня огорожа навколо школи була готова. Не було лише воріт, але матеріал на них був уже у тесляра дома — роби тільки швидше.
Тим часом ми з колегою розбили на місцевості садиби кілочки для ямок під щепи. Ямки копали батьки учнів ще до початку навчання, але і для учнів ми залишали місця копати попід огорожею школи, для захисту рослин — слив, вишень і для практики учнів 3-х, 4-х класів. 20 чи 22 жовтня до школи приїхав попечитель — князь Кочубей, який залишився задоволеним нашою роботою. Все йшло добре. Ямки під щепи були викопані усі восьмого листопада, а 10-го числа із сільськогосподарської школи села Жабки привезли нам 50 щеп яблунь і груш і 20 шеп слив. Великих морозів ще не було, але грудки землі коло ямок уже зашерхли.
Садити дерева зібралось багато людей. Прийшли й учні з церконно-приходської школи з двома вчителями. Справа знову закипіла, і до вечора посадили майже усі яблуні і груші, а залишок, десь з десяток шеп, ми віддали другій школі. Так до свята Різдва ми зробили й огорожу навколо школи, і посадили сад. Роботи з квітниками лишили на весну 1912 року.
А після зимових канікул я взявся за організацію хору в Гільцях. Роботу хору довелося ув’язувати з церквою, бо в ті часи інакше не можна було й мріяти. Чи ти віриш у Бога, чи ні, а співай, і в церкву ходи, і учнів щонеділі веди!
— І Бог тоді допоможе! - казав піп із церковного амвона. Спробуй його не послухати, засперечайся –- одразу ж потрапиш у зуби до поліції, а потім і в жандармські лапи, а з тих лап ой як важко було вириватись!
Хор мій у Гільцях був невеликий, 18 — 20 осіб. Переважно були хлопці й дівчата, але було і кілька селян до 50 років. Пам’ятаю, що партія басів була зовсім мала.
У церковці співати почали при відправі служби найпростіші наспіви. Важливо було те, що сільська церква має хор. Що за хор — справа інша, за якість його не чіплялись, і де треба, а де й зовсім не треба, однак хвалили. А там, де хвалять, про того й говорять, а тут ще й слухають. З часом до хору поступово стали вступати доросліші, не лише молодь. І я надумав зробити один трюк, щоб ще більше зацікавити прихожан. Це було так: наближалось весняне свято, здається, Георгія — 23 квітня. Весна, тепло, зелень навколо і сонечко сяє. Я домовився з попом (батьком моєї колеги), щоб дозволив мені запросити на службу чорнухинський хор. Він з радістю погодився. Про це з чорнухинським хором я завчасно домовився. Звичайно, хор чорнухинський далеко більший, компактний і більше практичний. Селянам і попові спів хору дуже сподобався. А моїм гілецьким хористам і поготів. І це допомогло настільки, що хором зацікавилась інтелігенція села. Прийшли Макаренків двоє — брат і сестра; три баси, хоч і старенькі уже, але ще співали, і непогано співали. Так хор почав рости і до наступної зими став уже гарним.
Отаман Гонта 1920 року [Текст] : (героїзм і трагедія останніх гайдамаків Чорнухинщини) / О. В. Пугач. – Полтава : Рік, 2006. - 372 с. 5 л. ил. - ISBN 966--8270-08-8
Немає коментарів:
Дописати коментар